Дорога без початку і кінця. Книга 2

(Житомир «Полісся», 2008)

У першій книзі роману «Дорога без початку і кінця» автор її Микола Ярмолюк писав «У кожної людини в цьому многоликому, многостраждальному і многогрішному світі є земля, де для неї все було вперше: лице мами й тата, небо й сонце, квіти й дерева, слова й хода, радощі й печалі… У землю цю всяк, якщо проб’є його остання година і якщо має в грудях тепле серце, а не холодний камінь, хотів би лягти на вічний спочинок…»

Такою для Миколи Ярмолюка є рідне село Пустоха. У другій книзі він продовжує розповідь про своїх земляків, працьовитих, мудрих, великодушних. Та, як мовиться, отара не без поганої вівці. Як на розбурканому вітровіями ставу на поверхню спливає каламуть, про яку в тиху годину ніхто й не здогадується, так в чорну годину людського горя (голодомору, репресій) над громадою піднімаються люди з чорними душами. Такими є голова сільради Трохим Притика, конторський писар Танась Матайло, його родич міліціонер Іван Матайло.