ШТРИХИ З МОГО ЖИТТЯ

Пуповину мою рідна баба Степанида, повитуха і народна лікарка, як таких тепер називають (лікувала молитвами і травами), закопала, у передвеликодну ніч 1 травня голодного 1932-го за кілька кроків од хати батьків, у селі Пустоха (тепер Прибережне), що в Ру-жинському районі на Житомирщині. Наступного і зовсім голодного 1933 року старші від мене мої братик і сестричка разом із доброю половиною села пересе­лилися на цвинтар, а чому я не пішов слідом за ними, моя мати не могла втямити.

„ Ми ж на тебе рукою махнули, — дивувалася. — Василько й Оля більшенькі були, все могли їсти: і цвіт із білої акації, і борщ із кропиви та лободи, а тобі, крихітці, треба було добирати. А змоги ніякої. Посмок­чеш порожню цицьку, бо звідки тому молоку взятися, як на тріску висохла, тоді нажую листя чи цвіту акації, загорну у шматку, увіпхну тобі в рот і повзу на колгос­пну роботу. Видно, на життя тобі судилося..."

Із матір'ю, як із долею, не сперечаються. А може, правду наворожила ворожка моїй старшій, нині покійній сестрі, що в нашій сім'ї є щаслива людина, бо народилася вона у велике свято. Таким був я. Тільки якщо не брати до уваги, що я воістину почувався щас­ливим лише в ранньому дитинстві, коли батько перед самою Великою війною, вибившись у директори кол­госпного цегельного заводу, вирішив: якщо він началь­ник, то й син його повинен бути, як сини начальників, і купив мені, першачкові, портфеля, костюмчика, губ­ну гармошку та дитячий пістолет, який стріляв пісто­нами. Ніхто з учнів нічого з того не мав. Який же я був гордий та щасливий! Не потьмарила того й батькова нагінка, коли я, з'їжджаючи з горба на портфелі, як на санках, порвав його, Тоді ж він пообіцяв, що я буду носити книжки в торбині доти, поки не наберуся ро­зуму.

Не пам'ятаю, чи я після першого класу порозумні­шав, тільки батько по його закінченню, вручив мені нового портфеля. Я знову був од щастя на десятому небі. Але й цього разу недовго, бо хутко почалася війна з німцями, батька забрали на фронт, мати, нажахана чутками, що всіх, у кого знайдуть портрети Леніна і Сталіна, розстріляють, портфель разом із підручника­ми закопала. Я плакав над ними, як плачуть над по­кійником. „ Не плач, — втішала, — повернуться наші, відкопаємо." Та поки вони повернулися, книжки, що були закопані у видолинку, де веснами й восени сто­яла вода, зотліли,

Про чорні дні фашистської окупації написано бага­то. І я трохи долучився до того. Схвальний відгук у читачів отримала повість „З роду Сіриків". Добру тре­тину першого тому роману „ Дорога без початку й кінця" (розповідь про людей мого села) також відведено все­світньому бойовиську. Не обминув його і в другому томі, який чекає на зустріч із людьми років сімнад­цять. А чи дочекається, одному Богу відомо. Бо для української літератури і культури взагалі настали страшні часи. То ж скажу лиш таке: у школу не бігав, хоч вона якось там діяла, пас корову, допомагав бать­кам по господарству, а коли по визволенню заспівав малиновий дзвоник, мені, як і багатьом моїм ровесни­кам, перехотілося сідати за парту. Найбільшим нашим захопленням стали коні. Вони один по одному висми­кували нас зі школи. З тих хлопців, з якими пішов у перший клас, до третього дійшов тільки я. (4, 5, 6 і 7 класи закінчував у сусідньому селі Голубівка). Чому не кинув школу — і досі не втямлю, бо ж і коней лю­бив, і батькам моїм до мого навчання було, як до торі­шнього снігу: жодне й разу не поцікавилося моїми оці­нками або тим, чому по кілька днів підряд не йду в школу. А те найчастіше траплялося, коли до мого бе­рега припливала художня книжка — поки не прочиту­вав її, з хати — ані ногою. Якщо мати й сварила, то за дарма випалений гас. Доводилося вдаватися до хит­рощів: коли всі засинали, запалював каганець (зігнута гільза з малокаліберного снаряда) і, заховавшись на печі, під лежаком, читав. За кілька годин сажа робила з мене ледь не негра.

Маю сказати, що й наука тоді була не вельми вдатна. У другому класі жодного підручника і краєм ока не бачив, у третьому з'явилися — по одному на клас. Щоправда, класи були карликові - в одній кімнаті навчалися перший, другий і третій. Писали бузиновим чорнилом на рудому папері, (в такому зараз зберіга­ють мінеральні добрива, сіль), вчителів поковтала війна, і математику читала мовничка, німецьку — фізик. Хо­дили в полотняній одежі, на ногах — з камер автомоб­іля, так звані, чуні. Завше хотілося їсти. В багатьох од голоду темніло в очах, на уроках спали. На канікулах із раннього ранку і до пізнього вечора — на колгоспній роботі, маючи за те у зошиті бригадира по сто п'ятде­сят і більше паличок, які називалися трудоднями. Ото — вся плата.

Нинішнє покоління волів навряд чи й у зоопарку побачить, а мені на них доводилося гейкати два літа. На третє довірили коней. На той час у Ружині відкри­лася бібліотека. Хочеш записатися — здай книжку. Я в сусіда Василя Шатайла за курячі яйця, звісно, вкра­дені дома, виміняв другий том „Тихого дону" М.Шолохова, якого дядьків син Федір приніс із Ружина, коли перед приходом гітлерівців грабували магазини. Аби мати час для читання, перейшов у нічні пастухи. Цьо­му періодові у згаданому моєму романові присвячений розділ „ Ми виросли добрими."

7 квітня 1952 року — трохи менше за два десятки днів до мого двадцятиріччя — мене, дев'ятикласника Ружинської середньої школи, покликали до війська. Служив у Прибалтиці. Там екстерном склав екзамени за десять класів, витримав іспити на офіцера запасу і у званні молодшого лейтенанта повернувся в рідну Пустоху.

Без батька (він помер, коли я служив в армії) дома було сутужно, тому з радістю прийняв запрошення працювати інструктором Ружинського райкому ком­сомолу. Вже четвертого дня по виходу в запас мандру­вав селами, де багато було молоді, серед якої я знай­шов чимало товаришів, друзів, зустрівся з добрим і по­ганим, що змушувало мене братися за перо, яке по-справжньому став освоювати в армії. (Замітки, вірші в шкільних стінгазетах до уваги не беру). Писав не лише про добре, а й про погане. Останнє не всім подобало­ся, а коли зачепив перші особи райкому комсомолу і партії, мені показали на двері. За що я вдячний долі, інакше, на противагу моїм колегам, які вибивалися в перші секретарі, в інструктори обкому комсомолу, по­сивів би на посаді комсомольського інструктора.

Газетярську кар'єру почав із заступника редакто­ра Потіївської райгазети, що на Житомирщині. Затим були редакції в районах Баранівському, Дзержинському (тепер Романівський), Володарськ-Волинському, аж поки не опинився в Радомишльському, де, либонь, осів на все життя, що залишилося. Скуштував різних посад, і редакторських також. Перекидали мене з рай­ону в район не тільки хрущовські реформи, а й моє, як каже знайомий психотерапевт, загострене почуття справедливості — заїдався з начальством. Коли за радвлади на мою шию вішали партдогани і показували на двері, то в незалежній Україні за дев'ять років редагу­вання незалежної газети „Радомисль" начальство по­дало на мене в суди шістнадцять позовів за нібито об­разу їх величностей, вимагаючи стягнути з мене астро­номічні суми. Приміром, колишній директор колишнь­ого Білокриницького склозаводу виставив один мільйон. Дякуючи порядним суддям, які ще не перевелися в нашому прогнилому судочинстві, та вірним друзям, всі позивачі отримали облизня.

Перше серйозне оповідання „Сама в хаті" побачило світ у в 1968 році у журналі „Дніпро" і було схвально зустрінути читачами й критикою. Навіть російською мовою прозвучало по Московському радіо, що тоді було престижно. Схвальні відгуки отримала і перша книж­ка „Ружі пливуть за водою", яка побачила світ у 1973 році у видавництві „Молодь". З того часу видав (напи­сав більше) майже три десятки книг — оповідань, по­вістей, романів для дорослих та дітей, серед яких дві збірки детективів. Закінчив Житомирський сільгоспінститут (заочно) та Вищу партійну школу при ЦК Ком­партії України (стаціонар).

Усе, що маю, коштувало мені багато зусиль і здоро­в'я — мене тягали кегебешники (в Баранівці), у Володарсько-Волинському та Радомишлі, де редагував рай­онні газети, при радвладі не давало вільно дихати рай­комівське начальство, а згодом, як видавав і редагував власну дійсно незалежну газету „Радомисль" (залежав лиш од власної совісті) душили начальство, прокурату­ра, міліція, податківці, суди. Не нажив ні добротної хати, ні дачі, не отримую путньої пенсії, як мої колеги-журналісти, що вийшли на пенсію у незалежній Україні. Не став і знаменитим письменником. Щоправда, мене читали — книжки мої виходили накладами від ЗО до 120 тис. прим. І тепер, коли мої роки-коні, обліплені хворобами, як бродячі собаки реп'яхами, плетуться з ярмарку життя і одному Богу знано: скільки тої дороги попереду, я оглядаюсь — запитую себе: а чи правду наворожила ворожка? У тому плані, як дехто розуміє щастя — на­вряд. А якщо вести мову про задумане і здійснене, про намагання прислужитися своєму народові тим, чим наділив мене Господь і Батьки? Тут наче все гаразд, хоч поряд із моральним задоволенням спізнав доволі клопотів і неприємностей. Двох із дружиною Ольгою виростили двох славних дітей, Сергія і Наталю (син — доктор хімічних наук, професор, дочка — має вищу освіту, видала прозову книжку, працює на відпові­дальній роботі), діждалися не тільки онуків, а й прав­нуків, то чи варто гніватися на долю?

А щастя... Це коли нема нещастя.

Микола Ярмолюк.