Життя прожити – не поле перейти

(Житомир «Полісся», 2012)

Відомий багатьом читачам прозаїк Микола Ярмолюк бачиться мені орачем перелогів поліської землі, леміш і чересло його плуга гострі, надійні, він міцно тримає обіруч чепіги, не погейкує дарма на коней своєї уяви і кладе борозну рівну й глибоку; його дорога, як сам визначив, «без початку і кінця», бо не мають тих початків і кінців гони людських доль, що їхнім сповідником, довіреною особою став письменник.

Шлях його до літературної творчості великою мірою подібний до початків доріг багатьох наших знакових письменників – Павла Загребельного, Олекси Коломійця, Бориса Олійника, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, Володимира Яворівського... Цей перелік можна продовжувати. Дороги ті почалися з журналістики. Але є істотна відмінність: Ярмолюк і досі лишається журналістом, газетярем корінної, найважчої, ланки преси – районної. Він дотепер тримає натруджену руку на пульсі щоденного життя району й області, бореться за справедливість, не дає запаніти владі, береже від огуди імена людей честі та праці, виносить непідкупні редакторські вердикти кривим оборудкам. Можливо, через те в його оповіданнях і повістях, написаних на початках письменницької стезі, та і згодом, часом з’являються персонажі, професія яких – газетяр, журналіст.

Досить пізно, як на загал, маючи вже багатий життєвий і професійний досвід, Микола Ярмолюк одчинив двері до царини суто літературної. Несподівано для автора (як згадує письменник) його оповідання «Сама в хаті», надруковане як дебютне у столичному журналі «Дніпро» (1968 р.), стало предметом прихильності літературної критики, його ім’я назвали поряд з Миколою Вінграновським, Григором Тютюнником, Євгеном Гуцалом, Валерієм Шевчуком, у перекладі російською прозвучало по московському радіо. Друге оповідання «Копали картоплі», яке з’явилося через рік у тому ж «Дніпрі», читачі журналу визнали кращим оповіданням року. Припускаю; аби Ярмолюк на ту пору працював у столичному літературному середовищі, на нього чекали б значні перемоги.

Але тільки припускаю... Може, те й на щастя, що вибоїстою, трудною дорогою, котра залишала обмаль часу на суто літературну роботу, але дала змогу бачити світ українського села так, як його не бачать у місті. Так оте бачення і ота письменницька змога почали реалізуватися у книжках. Перша – «Ружі пливуть за водою» – побачила світ, коли автору перебігло за сорок. Книгу його було помічено і тепло зустрінуто читачем і критикою. Відтоді, одна по одній, дійшли до читача майже тридцятеро книжок Микола Ярмолюка. Він шукав себе, свій стиль, манеру, писав якийсь час про дітей і для дітей («Сусіди, а між ними Василько», «Лісова сторожа»), вдався навіть до детективного жанру: вже перша книга «Чотири справи інспектора Турчина» в республіканському конкурсі, який проводили СП України та МВС України, здобула друге місце (перше нікому не присвоювалося), а також до психологічної прози: «Чорні дні самоти», «Самотня молода жінка» та інші.

У творчому доробку Миколи Яковича доволі творів про найвеличніше і найзагадковіше почуття, яким наділив Небесний Творець тільки людину – кохання. Підштовхнув до цієї теми, зізнається він, наш блудний і брудний час, який спаплюжив це святе почуття, звівши його часто-густо до тілесного, а то й тваринного вдоволення. Рекомендуючи читачам прозову збірку повістей та оповідань «Туга за коханням», автор висловлює надію, що вона «припаде до вподоби і молодим, і зрілим, і навіть літнім. Одні мають на кохання глянути серцем (очі тут сліпі), щоб воно опісля не боліло и не плакало, інші – серцем порадіти або й поплакати».

Та все ж головною, магістральною, темою для прозаїка є село. Етапним можна впевнено назвати роман «Дорога без початку і кінця» (книга перша, 1990 рік, книга друга 2008). Візьму на себе сміливість стверджувати, що більшість з написаного Миколою Ярмолюком до масштабного за задумом і втіленням роману було тривалою підготовкою до цього мистецького акту. У передньому слові до «Дороги без початку і кінця» автор зазначає: «У кожної людини... є земля, де все було вперше: лице мами й тата, небо й сонце, квіти й дерева, слова і хода, радощі тa печалі... Такою землею для мене було і село Пустоха... Ніхто не відає, де його доля обідає, як ніхто не знає, скільки йому одведено топтати ряст. Якщо й мені, як батьку моєму, життя випало куце, а я нічого не скажу про Пустоху, то не матиму спокою і на тому світі.

... Моя Пустоха не селена літературними героями, а відтак усе, що було з ними в Пустосі, було або могло бути в Голубівці, Дерганівці, Бистрику, Мовчанівці, Вербівці чи деінде». І це не голі слова. За чотири роки роботи інструктором Ружинського райкому комсомолу, що на Житомирщині, автор сколотив ногами та велосипедом весь район уздовж і впоперек. Це дає мені підставу на висновок: означену географію можна розширити до обширів усієї України. Скрізь – чи то на Поділлі, чи на Слобожанщині, Полтавщині, Волині – живуть по селах і містечках люди, долі яких зрідні долям поліщуків, образи яких яскраво змальовано в дилогії.

Автор сповідує реалістичне письмо, його роман, як хочете, ще й роман-документ та ж ще й у повістях. І хоч у кожній розповідається про різних людей, – вони не відокремлені одні від одних. Їх єднає рідна земля і все, що відбувається на ній. Розповідач часто й сам стає одним із персонажів твору – таким же, як і пустоські хлопці, дядьки й діти. Він не виокремлює себе, не позиціонує як зайшлого місіонера, не чіпляє на себе й подоби німба, не стає самозваним прокурором, – і в цьому мистецький ефект: характери персонажів правдиві.

Не хотілося б перебільшень, та виникає цілком умотивоване бажання назвати двотомний роман малою енциклопедією поліської душі. Обрана тональність оповіді диктує авторові стриману стилістику, раз по раз зустрічаємо справжні образні знахідки – скажімо, забитий у лутку цвях «нюхав стелю, а не долівку», «під кущами, немов перемерзлі кошенята, вовтузилися сутінки» – і радіємо за живописний талант письменника.

Задум автора – створити образ села у галереї портретів його мешканців у різні часи – наражався на підводні камені: люди, хоча й виведені у творі під вигаданими прізвищами, впізнають себе і незрідка були вельми невдоволені. Микола Ярмолюк згадує: «...Мої недалекі сусіди і далекі родичі, котрих я, звісно, помінявши прізвища... намалював темнуватими фарбами (на світлі не випадаю), строчили скарги на мене у всі інстанції…, ладні були очі видряпати моїй сестрі Вірі».

Миколу Ярмолюка чекало й таке випробування: не збитися на занудну документальність, зберегти живий нерв і пульс художнього письма. Це вдалося. Персонажі його творів і згадува­ного роману дихають непідробною справжністю, часом вирос­тають (як сказала б канонічна критика) до масштабів типологічних українських характерів з усіма їхніми плюсами і мінусами. Навіть такий монстр, як Оксень Матайло на прізвисько Цап, який найдужче в житті любив гроші, з його параноїдальним глитайством сприймається все ж, як жива людина, не карикатура. Автор не схильний до поверхових дефініцій, тим паче пересудів, він – проникливий психолог, тож не дозволяє собі ані ретуші замилування, ані гротеску. Якщо погоджуватися з одним із визначень літератури як людинознавства, то письменник у цій царині цілком заслужено міг би претендувати на науковий ступінь доктора honoris causa.

У новелах, повістях, романі Миколи Ярмолюка опукло змальовано час – цю невловну субстанцію, що пролетіла і летить над селами, містами і людьми. Вражають картини голодомору, нестандартне змалювання німецької окупації, важкого повоєння – тих страшних випробувань, що випали на долю українського народу, а надто на долю його хребта і колиски – селянства. Цій темі присвячена остання книга його прози «О люди, людоньки...» (2008 р.). О. Довженко казав, що українську історію не можна читати без брому. Не можна читати без брому і цю книгу. Кожний твір сповнений болем за українську націю, яка спалила колиску, бо нікому родити, і з перебитим хребтом помирає. Не стану, як мовиться, розписувати, але я подібних художніх творів не читав.

До чеснот письменницького пера треба, анітрохи не впадаючи в компліментарність, віднести ту рівновагу у змалюванні персонажів, котра надає переконливості як позитиву, так і негативу. Письменник поклав чимало творчого сумління на те, щоби з’ясувати природу того чи того чину людського, зрозуміти, з чого починається злет чи падіння особистості, що лежить у підмурку характерів і психологій, як і з чим пов’язані людські долі у цьому житті на малому клаптику нашої землі.

Микола Ярмолюк густо заселив людьми свої твори. І всі вони різні і в чомусь подібні. Здається, і фольклористи, і топонімісти, і діалектологи, і психологи можуть не мандрувати Поліссям, а просто прочитати книги письменника, аби мати щедру наукову поживу. Вчителька Луба Галина Миколаївна в романі «Діти ідуть далі» нарахувала 472 приказок, прислів’їв, влучних слів, фразеологізмів. А цей роман – не умовно документальний, як «Дорога без початку і кінця», а документальний – в ньому розповідь про конкретну селянську родину Оніщуків із села Гнилець (тепер Долинівка) Брусилівського району, що на Житомирщині, з якої вийшов відомий політик і громадський діяч Микола Оніщук.

Не скажу нічого нового, коли поскаржусь на те, що ми стали мало і кволо читати, а ще на те, що критика звертає лише дрібку уваги на здобутки нестоличних письменників. Шкода, звичайно, що відома синусоїда, яка відображає суспільні явища, нині сягає чи не найнижчої позначки відносно координати здорового глузду, зокрема і в царині духовній. Але творчий пульс неможливо притлумити. Талант завжди, попри всі житейські обставини і незважаючи на них, заявляє про себе, – без нього унеможливлюється повнота літературної картини країни.

Вибрані твори Миколи Ярмолюка – це підсумок його чесного служіння народу і красному письменству, і водночас рубіж для відкриття нових обріїв творчості. Як колись В. Маяковський (хай і в іншому значенні та аспекті), самобутній митець із Полісся може з повним правом заявити, що ним зображене було з людьми, з країною і в «серці було моїм».

З роси і води Вам, дорогий сповіднику!